Рано чи пізно, але обов`язково кожна людина і весь народ хоче осмислити своє минуле, знайти просту істину: Що з нами стало? Чому так сталось? Як сталось?  
    Минуле не належить нікому, ми не здатні його змінити, бо воно прожите. На десятки років можна засекретити архіви, можна приховати в глибинах сховищ викривальні документи, можна замести сліди злочинів, можна, врешті решт, переписати історію на догоду диктаторам.
    Але рано чи пізно, таємне стає явним. І зникають в товстій книзі з назвою "Історія” "білі плями”. Трагічні події 1932 – 1933 років… 24 листопада – жалобна дата, день пам`яті невинно загублених, цілеспрямовано знищених злочинною радянською владою епохи сталінізму. Багато пережив український народ, але страшнішого лиха, як голодомор 32-33 років, історія не знає. Ясно одне – голод в Україні виник не внаслідок стихійного лиха чи погодних умов, а був організований штучно злочинною владою. Голодомор – це народна трагедія, українське пекло, яке запалив сталінський режим. Це чорна сторінка української історії. Не було в Радян-ській Україні села, якого б не зачепив голод. Мільйони українців вмирали голодною смертю тільки тому, що радянська влада забрала у людей хліб. Годод прийшов і у наше селище. 
Любов Косоріна, 1923 р.н.
    В роки голодомору мені було десять років. До нас приходили люди з колгоспу, забирали пшеницю і всі продукти харчування. Одного разу у хату зайшла делегація з п`яти чоловік, серед них була одна жінка. У нас було заховано трішки пшениці. Вони "нишпорили” по всій хаті, доки не знайшли пшеницю. Вимели до однієї зернини. Наш батько працював на пекарні і тільки цим врятувалася наша родина. Він приносив висівки і мама пекла з них перепічки. Навесні 33-го почали помирати люди, їх трупи лежали просто на вулиці, під заборами, деревами. Було дуже страшно і мучило постійне відчуття голоду. 
Оксана Череповська, 1913 р.н.
    Мені тоді було 20 років. У голодні роки забирали все, зібране - звозили у церкву Святої Трійці. Там була постійна охорона. Потім вивозили, а от куди, ми не знали. Пам`ятаю, що до Різдва в нас не було що їсти. Ходили на смітники збирали гнилу картоплю, буряки, все, хто що викине. Дуже важко було взимку і на початку весни. Виручали плавні. Варили суп з бур`янів, трави; їли черепашок, корінці, кукурудзяні качани, що залишились з зими, виручала риба. 
Григорій Журба, 1925 р.н.
    Голод я пам`ятаю. Ходив тоді до дитячого садочка, там давали дітям їсти, якщо батьки були колгоспниками. Пам`ятаю, як з хлопчиками сидів за забором і спостерігав за Матюхою (Дмитром). Так звали дядька, який звозив мертвих до могил. Ми його боялись, адже він забирав і живих, і мертвих. За це йому платили хлібом, так говорили дорослі. Матюху не знав ніхто, він з`явився у Градизьку, а потім зник. Говорили, що був на "Чортовому краю” випадок , як бабуся з`їла свою маленьку онуку.
Дмитро Запорожець, 1922 р.н.
    Моя сім`я була невеликою: батько, мати, сестра і я. Пам`ятаю події голодомору, та пам`ятаю це і зі спогадів батьків. Під час голоду було скрутно, виручали нас дорогоцінності, які мати возила до Кременчука і там обмінювала на продукти харчування в американській компанії "Торгсіб”. Я тоді навчався у 3-му класі. У класі нас було 28 учнів. Навчала нас Леся Михайлівна Капінус. Після голодомору в класі лишилося живими шестеро учнів.
    Голод поклав у сиру землю від 3,5 до 9 мільйонів українських селян. Третина померлих – діти, які так і не побачили щасливого дитинства. В нашому селищі від голоду померло близько 1,5 тисячі градижчан.
    Наслідки голоду – це і величезні духовні втрати, які цифрами не зміряти. Сталінський режим створив "нову людину”, виховану на брехні, холопській відданості вождю. Адже до лав революціонерів приставали ті, хто був нічим – ледарі, злодії, п`яниці.
    І ще одна гірка істина. В могилу голодомору зійшли найкращі. Гинули працьовиті господарі землі, яким пришивали куркульські справи. У наш час уже ніхто не заборонить говорити про голодомор. Вчені-дослідники вивчають цю проблему, про неї написано у світі понад 7 тисяч публікацій.
    Ми ж не маємо права нехтувати уроками минулого, щоб не допустити їх у майбутньому. Перед пам`яттю жертв голодомору мусимо стати чистішими і чеснішими, завжди пам`ятати про відповідальність влади перед своїм народом.
    Відродження України можливе тільки тоді, коли народ поверне свою історичну пам`ять. Хай простять нам наше безпам`ятство всі жертви голодомору, що лежать у сирій землі. 
    З давніх часів люди очищувалися вогнем. Запалювали свічку і мовчки клялися, що пам`ятають, що не забудуть. І тягар гріха в душі спадав. Коли ж ця розповідь дійшла до вашого серця, то перед запаленою свічкою скажіть слова, які нас згуртують – Пам'ять та Віра !!!
                                                                                                                                                                                                                                                Петро Волошин, історик  

                                                                                                                                                                                                                                           №№ 2(2)-3(3). Жовтень-листопад 2007 р.