Століттями на теренах України, в силу історичних причин, подій та обставин, то з’являлись, то зникали тисячі містечок. Градизьку пощастило, бо його тисячолітня історія продовжується і сьогодні, тримається на патріархальній родині, коли кілька поколінь живуть разом: діди, батьки, діти, онуки. Або ж проживають неподалік одне від одного окремими сім’ями. Ні бездушна індустріалізація, ні сучасна шалена урбанізація, які замінили чарівну назву «містечко» на не виразне «селище міського типу», не змогли знищити зворушливу містечкову ментальність.

    На щастя, для жителів Градизька це не адміністративна одиниця, а їх дух, це та містечкова ментальність, що живе в нас, жила в наших дідах, батьках і продовжується в наших дітях та внуках.
   Перша офіційна згадка, як про це свідчать сучасні довідники, з’явилась у ХIV столітті. Через 183 роки йому було надано Магдебурзьке право (1672 р). Як символ самоврядування був затверджений герб Градизька у 1782 році. 
   Двісті двадцять п’ять років тому градизький герб відтворювався на міських печатках, розташовувався на будинку магістрату. Навіть після введення системи Б.В. Коне за новими правилам, коли до гербів додавалися атрибути царської влади, герб Градизька не змінився. Він лишився таким, що символізував козацьку владу. На щиті у блакитному полі складені хрестоподібно золота шабля та ключ, вгорі срібна шестикутна зірка.
   Містечко Градизьк… Як багато в цій назві для його мешканців. А для тих, кого доля завела далеко від рідних місць стежинами життя, воно стає ще дорожчим. Про нього згадують з теплотою в серці. Дитячі спогади не дають зачерствіти душі і допомагають відчути поклик рідної землі. 
   Там, де народився, де піднявся на ноги, де промовив вперше «мама», де зустрівся з лагідним поглядом першої вчительки, де відчув бентежне почуття першого кохання. І оте, давно минуле, що лишилося в душі навіки, там далеко від рідного гнізда, якимось незбагненним чином зове навідатися до витоків власного життя.
   Живе у Полтаві градижчанин Костяник Борис Іванович. Познайомилася я з ним на сторінках «Зорі Полтавщини». В тій самій газеті писалося і про мене. То Борис Іванович написав мені листа і з тих пір ми спілкуємося з ним та його дружиною вже кілька років. В газеті розповідалося про цього відважного фронтовика, який коли почалася війна, разом з однокласниками, замінили своїх батьків на тракторах, працювали у колгоспі. Потім добровольцем, зі шкільної парти, пішов на фронт. З боями пройшов всю Європу і зустрів Перемогу на Тихому океані в Порт-Артурі. Був тяжко поранений, має чотири нагороди. Після закінчення війни, повернувся в Градизьк у 1948 році, закінчив із «золотою» медаллю середню школу і потім навчався в Харківському інституті інженерно-залізничного транспорту. В 1953 році закінчив його і 34 роки пропрацював на залізниці.
   Доля звела його з прекрасною жінкою, вчителькою біології та географії з Градизька. Випускники 1953 року середньої школи, мабуть, пам’ятають свого класного керівника Пашко Феню Миколаївну. В роки війни вона була на фронті медсестрою, отримала поранення в ногу. Але не признавалася колегам по школі, що була медсестрою. Тому мало хто знав про її героїчне минуле; скромна, добра людина.
   Через багато років після війни, а саме минулого року, її знайшла заслужена нагорода. Її нагородили орденом «За мужність». Як розповідала мені потім сама Феня Миколаївна сталося це так: «Приїхали з мерії, вітають, орден чіпляють, фотографують, дарують квіти, а я від хвилювання розгубилася. Не знаю, що і сказати в ту хвилину, лише сльози на очах…»
   Влітку Борис Іванович разом з сином Олександром, братом Леонідом та його онучкою Настею відвідали Градизьк. Феня Миколаївна через стан здоров’я приїхати не змогла – розміняла вже дев’ятий десяток.
   Леонід Іванович Костяник проживає у Харкові. Саме він був ініціатором подорожі до Градизька, аби показати своїй внучці, де коріння їхнього роду, де проходило його дитинство. Тепер тут не лишилося навіть місця, де була колись батькова хата: її, як і Троїцьку церкву, біля якої вони колись жили, накрили хвилі Кременчуцького «моря». Родичів у Градизьку в них не лишилося, але час від часу все одно родина Костяників навідується в Градизьк. Колись це було кожного року, а тепер стало складніше вибиратися. «Поки дозволятиме здоров’я, будемо приїзджати до рідної землі, до Пивихи, щоб набратися сили і здоров’я» - зворушено говорить Борис Іванович. А Феня Миколаївна схвильовано говорить по телефону: «Ми завжди чекаємо, шукаємо якусь інформацію про Градизьк в газетах, з радіо. Чекаю цікаву передачу Олесі Білаш, коли вона розповідає про Градизьк, включає до своєї передачі «Шануймося, друзі» виступи градижчан. Як би мала крила, то прилетіла б до тих місць, де жила в Градизьку».
   Тим, хто хотів би поспілкуватися зі своєю вчителькою, вона радо відповість за телефоном 59-33-66 у Полтаві. Вірш присвячений цій родині, я написала після того, як побувала у них в гостях.
Вам посила привіт безмежне рідне поле, І водосховища бурхливий лідохід. А над Пивихою рясні колись теж рідні зорі І чайок над затокою політ.
   На прощання, після скромної гостини, я запросила своїх гостей: «Приїздіть до Градизька частіше, тепер ваші родичі – наша сім’я». «Приїдемо» - пообіцяли гості.
   Це літо подарувало ще одну приємну зустріч і знайомство. В Градизьк до родичів приїхав з Москви Володимир Іванович Кучер – поет, публіцист, драматург, член Спілки письменників Росії, автор поетичних збірок «Осторожно, цветы», «Розгледите себя», збірки п’єс «Дочь Дантеса». Приїхав поет не з пустими руками: привіз нову збірку поезій «Эхо времени», яка має підзаголовок «Корона сонетов».
   За формою написання ця збірка не має аналогів у світовій літературі. Кожна з 15 глав складається з 15 сонетів, які складають «корону» з 225 сонет, вони переплітаються рядками між собою. Це диво подарував мені автор з дарчим написом. Подарував також збірку п’єс «Дочь Дантеса». Вірші Володимира Кучера надруковані в поетичній збірці «Моя Глобинщина» у другому випуску. 
   Він був дуже задоволений, що йому запропонували взяти участь у виданні районної збірки. Його вірші – це поетичні роздуми про людство, про те, як треба жити, щоб зберегти найцінніше – нашу планету Земля, про спогади дитинства, де «с Пивихи дивная картина – большое тихое село, к нему прирос я пуповиной, уехать будет тяжело. Когда-то в Градижске жил прадед, жила здесь дедова семья. И память эту не утратив, гостить сюда приехал я. Земля моих сестер и братьев, их всей душою я люблю. Они мне тем же чувством платят, люблю бывать я в том краю».
   Недовго тривала його відпустка, всього тиждень. За цей час він встиг порибалити, позагорати, накупатися. Володимир Іванович працює учителем російської мови та літератури в московській школі. Розповідав, що часто згадує дитинство, коли приїздив на канікули до діда. Згадує плавні, озера, Дніпро. 
А время мчится бешеным галопом, Пусть не смолкает звон его копыт, Надежды есть воспеть восход особо, Что деда внук иль правнук повторит.
   «Не допусти к разрыву жизни связь! У Господа попросим помолясь» - це рядки із збірки «Эхо времени». 
   Так, поки триває життєвий зв’язок поколінь, доти буде любов до Батьківщини тією основою на якій тримається рід український.  
Земляки Ви мої, градижчани! Кого доля в світи завела, Жде вас в гості Пивиха, як мама, Жде цілюща вода джерела.
   Шановні читачі! Якщо ви маєте бажання розповісти про наших земляків, які живуть далеко від Градизька, то пишіть про них. Вашу розповідь буде надруковано на сторінках «Градизького вісника».
                                                                                                                                                                                                                                                Світлана Солона  
                                                                                                                                                                                                                                                №1 (1). вересень 2007 р.